індекс податкоспроможності

Процеси децентралізації запровадили чимало нововведень у Бюджетному кодексі та нових термінів, якими зараз вже стало звично послуговуватися тим, хто має дотик до процесів, пов’язаних з державними та місцевими бюджетами. Цілі реформи зрозумілі для всіх, проте підкреслимо головні:

- підвищення спроможності місцевих громад;

- надання громадам нових повноважень у частині формування дохідної частини місцевих бюджетів та фінансування видатків.

У результаті – держава стала залишати більше податків “на місцях”, тобто в місцеві бюджети почало потрапляти напряму більше грошей. Раніше, нагадуємо, більшість зібраних доходів спрямовувались у Державний бюджет і вже потім централізовано перерозподілялись на місцевий рівень. Звісно, що при цьому і ряд витрат, які раніше фінансувались через Державний бюджет, почали фінансуватись за рахунок місцевих бюджетів.

Проте багато громад, а з ними і відповідні місцеві бюджети, не можуть забезпечити фінансування своїх потреб за рахунок зароблених коштів і потребують допомоги. Їх умовно можна назвати “бідними” чи слабшими.

Щоб виправляти ситуацію, в українських реаліях держава передбачила механізм, який дозволяє “підтягнути догори” бідніші місцеві бюджети. Цей механізм має назву “горизонтальне вирівнювання податкоспроможності місцевих бюджетів”. Його особливість полягає в тому, що кошти, необхідні для бюджетів “бідних” громад, отримуються за рахунок бюджетів більш “багатих” громад. Вирівнювання здійснюють шляхом вилучення до Державного бюджету коштів в одних місцевих бюджетів (“реверсна” дотація) для надання їх у вигляді “базової дотації” з Державного бюджету іншим місцевим бюджетам.Починаючи з 2015 року, і на сьогодні чинна модель бюджетних відносин здійснює вирівнювання не за видатками, а за доходами. Таким чином, дотацію вирівнювання назвали “базовою” дотацією, а вилучення з місцевих бюджетів до Державного бюджету назвали “реверсною дотацією”. Звісно, остання на практиці є не дотацією, а примусовим розкуркуленням багатих місцевих громад, однак ця стаття не є продовження спору на тему “реверсна дотація – велике зло для місцевих бюджетів” або “реверсна дотація знищує бажання бути успішною громадою”. Тому по замовчуванню вважаємо, що Бюджетний кодекс України, принаймні в чинній редакції, побудований за принципом, що “біднішим” місцевим бюджетам додають за рахунок “багатших”.

Як обраховують скільки відібрати в “багатших” і дати “біднішим”?

Як вираховують “багатших”? Насправді, держава дуже просто вирішує, в якої громади вилучати кошти, а якій надавати. Для того, щоб визначити, на яку дотацію заслуговує місцевий бюджет (базову, реверсну чи залишається бездотаційним), проводиться порівняння надходження податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) на одного жителя.

Критерієм визначення дотаційності місцевого бюджету є індекс його податкоспроможності – коефіцієнт, що визначає рівень податкоспроможності конкретного бюджету порівняно з аналогічним середнім показником по всіх бюджетах у розрахунку на одну людину.

Цей індекс обчислюють окремо для обласних бюджетів та бюджетів районів, міст обласного значення та бюджетів об’єднаних громад. У розрахунок закладено чисельність мешканців конкретної громади, надходження до її бюджету ПДФО та податку на прибуток приватних підприємств (останній враховують лише для обласного бюджету).

Якщо значення індексу податкоспроможності відповідного місцевого бюджету є нижчим, ніж 0,9 середнього значення індексу по Україні, то органам місцевого самоврядування надають базову дотацію з Держбюджету. Розмір дотації становить 80% суми, якої не вистачає до досягнення показника 0,9 середнього значення індексу по Україні. Якщо ж значення індексу є більшим за 1,1 середнього значення, то застосовують реверсну дотацію. У такому випадку вилучають лише 50% надлишкової суми. А от бюджети, індекс податкоспроможності яких перебуває в межах 0,9-1,1 середньоукраїнського значення, під вирівнювання не потрапляють. Їх умовно можна вважати самодостатніми або бездотаційними.

На цьому «матчасть» можна завершити, якби не одне але. Дія 98 та 99 статті Бюджетного Кодексу України, котрі регулюють вищеописаний механізм горизонтального вирівнювання, не поширюється на бюджет міста Києва. Тобто, для найбагатшого бюджету столиці Законом України створені умови, що не передбачають не ділитися з бюджетами “бідніших” громад. Захисники такого “особливого статусу” столичного бюджету зазвичай вживають два аргументи. Перший – місто Київ, мовляв, і так отримує лише 40%, а не 60% ПДФО як будь-яке інше місто обласного значення чи ОТГ. Цей аргумент дуже легко розбити, якщо всерйоз заговорити (бажано на рівні змін до Податкового Кодексу) про сплату власне ПДФО не за місцем реєстрації юридичних осіб, а на місцях безпосереднього розташування їх підрозділів.