штучні водойми

Законодательно не запрещено.

Особливістю земель водного фонду є розміщення на них певного водного об'єкта. Тому правовий режим користування водними об'єктами слід розглядати в комплексі з правовим режимом земель водного фонду. Такі відносини можна назвати водно-земельними, які виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів [1, 27].

Відповідно до ст. З Водного кодексу України (далі — ВК України), усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море [2].

Слід звернути увагу, що визначення земель водного фонду ЗК та ВК України не є тотожними, тому що зміни, внесені в ЗК України Законом України від 8 лютого 2006 року, не знайшли адекватного закріплення в ВК України. Так, згідно зі ст. 59 ЗК України, землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. За формами власності на землі водного фонду переважає державна, у комунальній власності може перебувати лише невелика частина земель водного фонду, а саме, та, на якій розташовані водні об'єкти місцевого значення і досить незначна частка припадає на приватну власність. Проте самі води (водні об'єкти), як передбачено ст. 6 Водного кодексу, є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування [3].

Обмеження, щодо можливості перебування земель водного фонду у приватній власності, визначено у п. 4 ст. 84 Земельного кодексу. Землі водного фонду не підлягають передачі у приватну власність, крім випадків, передбачених у ст. 59 Земельного кодексу України. Нею встановлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність лише замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів. Поняття “замкнена природна водойма” законодавство не містить. Аналіз водного законодавства дозволяє зробити висновок, що замкненими водоймами є невеликі за площею і непроточні водоймища, які не мають гідравлічного зв'язку з іншими водними об'єктами. [4, 151]. По суті, у приватну власність можуть передаватися такі земельні ділянки водного фонду, на яких розташовані невеликі озера та ставки, площа водної поверхні яких не перевищує 3 гектарів. Разом з тим цією ж статтею встановлено, що власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Це означає, що такі земельні ділянки після будівництва на них згаданих штучних водойм можуть бути переведені до категорії земель водного фонду. Відповідно до вимог ЗК України (ст. ст. 122-126), приступити до використання земельної ділянки до встановлення меж її у натурі, одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Тому перш ніж приступити до використання водного об'єкта, необхідно оформити право на земельну ділянку водного фонду (покриті водою землі, прибережна смуга). Порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством (ст. 85 ВК України). Велике значення має та обставина, де перебуває земельна ділянка та водний об'єкт — за межами населеного пункту чи ні, оскільки найчастіше багато водних об'єктів і земельних ділянок водного фонду надаються місцевими радами та державними адміністраціями з перевищенням їхньої компетенції, передбаченої ЗК України, Законом України “Про місцеві державні адміністрації” [5] та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” [6]. У випадку надання земельної ділянки за межами населеного пункту місцевою радою (або ж держадміністрацією — у межах населеного пункту) відповідний договір оренди та рішення підлягають визнанню недійсними, як укладені з порушенням вимог закону та з перевищенням повноважень

З 01.07.2013 року вступає в силу Закон України «Про аквакультуру» (далі – Закон) від 18.09.2012 року, що привнесе не тільки істотні зміни у діяльність суб’єктів господарювання у галузі рибного господарства, але може торкнутись й пересічних громадян.В Законі приділяється багато уваги деталізованому регулюванню правил роботи «рибників», підвищенню їх ефективності, а також проблемам охорони та відтворення водної сільськогосподарської рибної фауни. При цьому при глибокому ознайомленні із цим нормативним актом вбачається ряд підводних каменів нових правил регулювання рибогосподарської галузі.

Саме поняття «аквакультури», що є основним в рамках прийнятого Закону, включає розширений спектр видів діяльності та набуває принципово нового значення порівняно із минулим визначенням, що міститься в Законі «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» до 01.07.2013 р..
Так, Законом врегульовано відносини аквакультури, що включає в себе сільськогосподарську діяльність з товарного риборозведення, штучного риборозведення (відтворення водних біоресурсів) та рекреаційна діяльність (надання рекреаційних послуг).

Серед позитивних моментів прийняття даного Закону слід виділити визначення видів водних об’єктів, які використовуються при здійсненні різних видів рибогосподарської діяльності (риборозведення), з урахуванням практичної доцільності її здійснення в тому чи іншому водному об’єкті (ставку, річці, морському просторі (марикультура) і т.п.).

Так, для здійснення ставкової аквакультури використовуються рибогосподарські технологічні водойми, руслові, балочні та одамбовані рибницькі ставки, штучно відокремлені від материнських водних об’єктів (їх частин), обводнені торфові кар’єри в умовах рибницьких господарств (риборозплідники, нерестово-вирощувальні, товарні, повносистемні господарства), тобто всі штучно створені водойми.

Що стосується випасної (товарної) аквакультури, то для її здійснення використовуються рибогосподарські водні об’єкти та їх частини, тобто будь-які інші водні об’єкти, які можуть використовуватись для риборозведення (в першу чергу природні водойми).

Необхідно зауважити, що чіткий перелік рибогосподарських водних об’єктів на рівні Закону не встановлений. Однак примірний перелік таких об’єктів можна знайти в Наказі Держрибгоспу України № 33 від 18.03.1999 «Про затвердження Правил промислового рибальства в рибогосподарських водних об’єктах України». Зазначеним підзаконним актом до рибогосподарських водних об’єктів віднесено:

- моря із затоками, лиманами та естуаріями;
- ріки з їхніми придатковими системами (озера, бухти, затоки, канали, гирла, протоки, водосховища, що мають постійний або тимчасовий зв’язок з рікою, плавнями або тимчасовими водними об’єктами, а також всі притоки в межах розповсюдження максимальних паводків ріки);
- технічні водойми, що використовуються (можуть використовуватись) для розведення, вирощування та вилову водних живих ресурсів або мають значення для відтворення їхніх запасів.

При використанні водних об’єктів в цілях аквакультури суб’єкти риборозведення зобов’язані як і раніше подавати до Держрибагенства України звітну інформацію щодо обсягів виробництва продукції аквакультури у визначені строки за формами, затвердженими Наказом Мінагрополітики України №141 від 21.03.2012 «Про затвердження форми звітності N 1А-риба (річна) «Виробництво продукції аквакультури за 20__ р.» та інструкції щодо її заповнення». Також «рибний фермер» зобов’язаний повідомляти й про те, які види немісцевих гідробіонтів він має наміри розводити та обов’язково додавати відповідне науково-біологічне обґрунтування.

Хоча останнє стосується тих суб’єктів, які не займаються промисловою аквакультурою, а реалізують свою діяльність за іншим напрямом аквакультури, штучним риборозведенням.

При цьому Закон не містить нововведень стосовно штучного риборозведення, оскільки і до 01.07.2013 р. правила штучного риборозведення регулювалось Наказом Мінагрополітики № 414 від 07.07.2012 «Про затвердження Порядку штучного розведення (відтворення), вирощування водних біоресурсів та їх використання». Даний наказ залишається чинним і Закон запозичив багато понять і термінів саме з нього.
З огляду на таке, прийняття даного Закону суттєво не вплине підвищення біоресурсного водного потенціалу країни за рахунок вирощування риби для відновлення природних популяцій.

На виконання норм Закону Мінагрополітики України прийняло Наказ №45 від 30.01.2013 «Про затвердження Зон аквакультури та рибопродуктивності по регіонах України». Вказаним актом запроваджено розподіл території України на кліматично географічні зони аквакультури (Полісся, Лісостеп та Прикарпаття, Північний Степ, Південний Степ) та визначено їх рибопродуктивність (вихід ставової риби з одного гектару виробничих потужностей).

Революційними можна назвати запроваджені Законом зміни, які визначають новий порядок надання в оренду водних об’єктів та земельних ділянок під ними.

Так, з легкої руки народних обранців право оренди великих водних об’єктів, таких як акваторії Чорного, Азовського морів, а також площі чисельних річок України може отримати кожен суб’єкт аквакультури. Гостроти питанню додає загроза порушення прав загальних водокористувачів на території та вздовж акваторії морів, річок, що легітимно може опинитись в довгостроковій оренді приватної особи. Адже строк оренди земель водного фонду не обмежується строком дозволу на спеціальне водокористування, а тому може бути встановлений до 50 років.

Необхідно звернути увагу, що з набранням чинності Закону суб’єктами розпорядження водними об’єктами виступають ті органи влади, які за загальним правилом розпоряджаються земельними ділянками водного фонду відповідно до Земельного кодексу України (далі –ЗК України). Так, сільські, селищні, міські ради вправі надавати в оренду та передавати у власність земельні ділянки водного фонду в межах населених пунктів, натомість місцеві державні адміністрації – за їх межами.

Тобто, компетенція органів влади щодо розпорядження водними об’єктами розподілена в залежності від їх розташування в межах чи поза межами населеного пункту. Аналогічно, розпорядження внутрішніми морськими водами, територіальним морем, а також акваторією морських портів належить до компетенції Кабінету Міністрів України. Таким чином, критерій розподілу водойм та водних об’єктів місцевого та загальнодержавного значення, який існував до 01.07.2013 року згідно з нормами Водного кодексу України, скасовується.

Да можно сделать искуственный водоем но к этому вопросу нужно подойти правильно не напушая законы ЗК и ВК.

Чи можливо приватну земельну ділянку для ведення особистого велянського господарства перевести до земель водного фонду?

Нужно переводить только когда будет водоем .

А до этого нужно заказать проэкт его утвердить и получить разрешение.

Хто надає дозвіл на розробку детального плану забудови для розміщення штучного водойма