Порушення ст. 279 ЦК про захист честі і гідності людини

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності,

честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними

категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон

надає значення самостійних об'єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної

фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю

пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих,

яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки)

загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою

репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна

оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею

трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою

репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких

товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та

інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської,

професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як

учасник суспільних відносин.

Законодавчо закріплено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і тісно пов’язані з фізичною особою. Право на гідність, честь та ділову репутацію є довічним правом кожної особи (ч.1, 3 ст. 269 ЦК України).

За змістом ст. 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Реалізація такого права і є основною метою звернення за захистом, хоча про можливість вимагати відшкодування завданої поширенням неправдивої інформації, шкоди теж забувати не варто.

Цивільно-процесуальний кодекс України на кожну сторону покладає обов’язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.3 ст. 10, 60 ЦПК України). Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Згідно з положеннями ст. 277 ЦК України та ст. 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем і саме таке завдання викликає найбільше труднощів на практиці.

І ось тут постає завдання надати суду з врахуванням норм ст. 58 ЦПК України (належність та допустимість доказів) підтвердження самого факту розповсюдження конкретним суб’єктом негативної інформації.

найпоширенішим способом формування доказової бази є витребування інформації (носіїв інформації) чи документів за адвокатським запитом.

Не зайвим при цьому буде залучення свідків, які в подальшому своїми показами підтвердять автентичність відеозапису наданого в якості доказу, який вони бачили.. Питання наявності свідків особливо актуальне у разі, коли інформація про особу, що стала приводом для звернення за захистом порушеного права, на момент розгляду справи у суді вже видалена. В процесі судового розгляду також можуть бути проведені ІТ експертизи, подаватись запити тощо.

Слід зазначити, що показання свідка в цивільному процесі є одним з найважливіших джерел доказів, із якого суд одержує відомості про наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Аналізуючи судову практику стосовно захисту немайнових прав, спостерігаємо використання показів свідка в якості основного доказу факту усного поширення інформації про особу. Такий спосіб доведення є абсолютно логічним, адже, навряд бесіда, розмова чи спір має велику ймовірність відбуватись у місцях, де здійснюється відео чи звукозапис та буде можливість відповідно витребувати для захисту прав носій такої інформації.

при розгляді справ про захист честі, гідності, ділової репутації судом на підставі доказів, поряд з іншим, повинно бути перевірено чи не містить поширена інформація оціночних суджень. Так, згідно із ч.ч.1, 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Право висловлювати судження, оцінку, думки закріплено також у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною законодавства України.